Вінницький Вознесенський Братський чоловічий монастир: від забуття до відродження

Свято-Вознесенський чоловічий монастир — це не просто новостворена обитель, а продовження багатовікової духовної традиції, що колись розквітала в самому серці Вінниці. Відроджений у 2024 році, цей монастир є символом пам’яті про славний Вознесенський братський чоловічий монастир XVII століття — духовний, просвітницький і культурний осередок нашого краю, який у найскладніші часи став форпостом православної віри та інтелектуальної боротьби. Сьогодні, пройшовши крізь випробування часу, Свято-Вознесенська обитель на Вінниччині знову відкриває свої двері, щоб зберегти й примножити спадщину предків, несучи світло віри новим поколінням.

У далекому XVII столітті у серці Поділля, у місті Вінниці, діяв православний Вознесенський братський чоловічий монастир. Ця обитель була не лише духовним осередком, а й важливим просвітницьким і культурним центром регіону в надзвичайно складні часи — коли на православну віру тиснули уніатські й єзуїтські впливи, коли боротьба за ідентичність і душу народу точилася на рівні віри, освіти й культури.

Саме у стінах Вознесенського монастиря, за підтримки видатного церковного діяча, Київського Митрополита святителя Петра (Могили), було засновано філію славетної Києво-Могилянської академії. Тут, на подільській землі, почали "ковати" кадри для інтелектуального й духовного спротиву. Цей колегіум став справжнім осередком православної науки, де викладали не лише вітчизняні вчені, а й іноземні педагоги — греки, болгари, серби, поляки, серед яких відомі імена Івашкевича та Литопольського.

Точна дата заснування монастиря лишається невідомою. Єпископ Амвросій (Орнатський) у своїй "Історії російської ієрархії" вказує на листопад 1631 року, в той час як інші джерела надають дату 1616 року. Проте достеменно відомо, що в 1632 році митрополит Петро (Могила) заснував у Вінниці православний колегіум при братському монастирі, де викладання велося як на місцевому, так і на міжнародному рівні.

Особливої уваги заслуговує постать Афанасія Кальнофойського — монаха Києво-Печерського монастиря, близького сподвижника святителя Петра (Могили). Саме він, перебуваючи у Вінниці, написав видатну пам’ятку церковної історії — "Тератургіма, або чудеса, які були як у самій чудотворній Печерській церкві, так і в обох святих печерах…". У 1638 році він створив ще одну працю — "Перергон чудеса з образу Пресвятої Богородиці в Куп’ятницькому монастирі". Серед викладачів колегіуму був і Софроній Почанський — ще один знаний освітній діяч.

Навчальний процес активно підтримувався братією Вознесенського монастиря. Один із монахів, на прохання брацлавського підсудка Михайла Кропивницького, у 1635 році написав працю "Показання Церкви істинної", що фактично була православним катехізисом. 8 червня 1638 року цей твір був урочисто зачитаний на засіданні колегіуму, підкреслюючи його значення для тогочасної богословської думки. Колегіум швидко здобув популярність, його авторитет зростав, і він почав становити серйозну конкуренцію єзуїтським школам. У місті почалися часті конфлікти між студентами, які нерідко переростали у кулачні бійки просто на міському ринку.

З 1634 року Вознесенський монастир мав два важливих фундуші. Перший — від брацлавського земського писаря Сильвестра Черленковського: 4000 польських золотих та село Бохоники. Другий — від Михайла Кропивницького: 3000 золотих на відсотки під заставу села Комарів. У той час каганат, виконував функції фінансової установи — щось на кшталт середньовічного банку і окрім шляхти свої капітали мав Вознесенський монастир. У протестації ігумена Геннадія Дешковського від 13 квітня 1684 року згадується про те, що у нього були відібрані зобов’язання вінницького єврейського кагалу на 6000 золотих польських, які він у 1645 році позичив кагалові на відсотки. Друге зобов’язання — на 2000 золотих — надане пані Геленою Сохановською, щоб на прибутки з відсотків монахи двічі на тиждень служили панахиду.

У 1640-х роках вінницькі міщани почали передавати свої землі монастирю. Зокрема, Костянтин Лукашевич передав хутір і ставок із млином на річці Вінниці (на підставі заставного запису на 500 золотих польських), Сахно Ушкал — хутір на річці Вінниця з ставками, саджавками, лісами, полями й садами (на підставі заставного запису на суму 800 золотих польських), а протопіп Матвій — земельну ділянку на основі заставного запису. Так, завдяки пожертвам і фундушам, обитель швидко зростала й набувала важливої ролі у житті міста.

З історією монастиря пов’язана й цікава гіпотеза, яка торкається оборони Вінниці 1651 року. Згідно з нею, Іван Богун під час так званого «вінницького льодового побоїща» розташував своє військо саме у стінах Вознесенського монастиря. Хоча деякі історики сумніваються в цьому — адже перед самою війною обитель переживала серйозний занепад. Припускається, що монахи могли переселитися в тихіше містечко Купчинці, де здавна володіли угіддями в селі Копіївка. Про монастир у Купчинцях згадує й "Історія Русів" Георгія Кониського. Вірогідніше, що Богун облаштував оборону у центрі міста, в укріпленому єзуїтському кляшторі.

Упродовж свого існування Вознесенський монастир постійно перебував у конфлікті з єзуїтами та польською шляхтою. У 1639 році, не витримавши тиску, святитель Петро (Могила) вирішив перевести колегіум до Волині, у Гощу — маєток своєї родички Раїси Саломорецької. А вже наприкінці XVII століття згадки про монастир у Вінниці зникають зовсім. За народними переказами, єзуїти витіснили православних монахів і зробили все, щоб стерти з пам’яті сам факт існування Вознесенського монастиря.

Втім, життя обителі не згасло остаточно. У 1726 році вигнані монахи оселилися у передмісті Вінниці — на Старих Хуторах (Вінницькі Хутори). Там вони збудували дерев’яний храм святого великомученика Юрія Переможця. Над входом у храма було вирізьблено напис:

«З благословення Отця, із волі Сина і з допомогою Святого Духа зведено храм цей св. великомученика Георгія року Божого 1726, місяця липня, 2 дня, старанням священноієромонаха Никифора».

Архітектура храму була традиційною: прямокутна форма зрубу з дубових балок, трьохкупольне пірамідальне перекриття, захисне «опасіння». Пізніше гонтове покриття замінили на залізне, добудували притвор. У 1740-х роках настоятелем був отець Пахомій Пасецький, який у 1744 році звершив чернечий постриг насельниці Рожецького монастиря Таїсії Касперської.

Остання згадка про богослужіння у Вознесенському монастирі при храмі святого Юрія переможця датується жовтнем 1745 року. Тоді ж монастир було офіційно віднесено до категорії «скасованих» через відсутність постійного фундушу — основи матеріального забезпечення для чернечого життя. Монастирські хроніки мовчать про будь-яку діяльність до 1751 року, коли за розпорядженням Василіянського греко-католицького ордену обитель остаточно зачинили. Існує припущення, що саме в цей період монастир був підпорядкований уніатській церкві, як і більшість подільських православних парафій.

Храм святого великомученика Юрія Переможця проіснував ще майже два століття. Та у 1930-х роках, в період найбільшого наступу на віру безбожників, його безжально розібрали, а деревину використали на дрова. Так закінчився ще один трагічний розділ в історії давньої обителі.

Новітня історія Вознесенського монастиря почалася навесні 2024 року. 7 березня Священний Синод Православної Церкви України, прагнучи вшанувати пам’ять про знищений осередок духовності, ухвалив рішення про заснування нового чоловічого монастиря на честь Вознесіння Господнього. Настоятелем новоутвореної обителі призначили архімандрита Софронія (Чуприну), клірика Спасо-Преображенського кафедрального собору м. Вінниці.

Місцем для відродженої святині обрали мальовниче село Іванівка у Вінницькому районі, всього за 17 кілометрів від обласного центру. Територія монастиря розташована на високому пагорбі, з якого відкриваються краєвиди на навколишні поля та ліси. Колись ця земля належала панським родам, пізніше маєток було націоналізовано, а в кінці 1960-х років тут розмістилася сільська лікарня. З початку 1990-х приміщення занепали, залишилися самотніми руїнами серед дикої рослинності.

31 травня 2024 року на території майбутнього монастиря розпочалося велике прибирання. Силами небайдужих — жителів Іванівки, військових, парафіян з навколишніх сіл, вінничан, за сприянням голови ОТГ Богдана Августовича та старости села Валентини Кухар — було розчищено територію, підготовлено перший майданчик для звершення богослужінь. З допомогою військових встановили уклінний Хрест із Розп’яттям на місці, де в майбутньому постане головний храм обителі на честь Вознесіння Господнього.

І ось, 13 червня 2024 року, у день величного престольного свята Вознесіння Господнього, коли саме Небо, здається, раділо разом із землею, а повітря було наповнене тихою, благоговійною молитвою, ожила нова сторінка в історії монастиря. На мальовничому пагорбі села Іванівка, серед безлічі паломників, духовенства, гостей та жителів навколишніх сіл, пролунали перші у новітній історії Свято-Вознесенського чоловічого монастиря щирі молитви.

Митрополит Вінницький і Барський Симеон у співслужінні з духовенством єпархії звершив святу Божественну літургію, яка стала символічним відродженням давньої духовної обителі. В цей урочистий момент було освячено уклінний Хрест із Розп’яттям — знак віри, надії й непохитної любові, що став символом нового початку.

Під час богослужіння лунали молитви про мир, злагоду і благословення для всіх, хто долучився до відродження монастиря. Серця паломників були наповнені світлом духовної радості, а навколишня природа ніби відгукувалася на молитву — легкий вітерець гойдав крони дерев, а сонячні промені грайливо танцювали на траві. Цей день став справжнім святом — не лише для обителі, а й для всього регіону, для всіх, хто шанує православні традиції, пам’ять предків і вірить у майбутнє.

Так почалося нове життя монастиря, який, немов фенікс, воскрес із попелу історії, обіцяючи нести світло віри, науки й духовності наступним поколінням. Ця подія стала яскравим нагадуванням про силу духу, віру в Божу допомогу і непереможність православної віри, яка живе у серцях людей.

Свято-Вознесенський чоловічий монастир поступово відроджується і міцніє. Попереду — великі й важливі справи: зведення величних храмів, спорудження келій для монахів, будівництво господарських споруд та інфраструктури, що стане основою для повноцінного життя обителі. Перед монастирем відкривається шлях розбудови, наповнений відповідальністю і надією, відродженням чернечої традиції, що свого часу сяяла на Вінниччині, освітлюючи шлях віри і духовності.

Та навіть сьогодні, ще на початку цього довгого й шляхетного шляху, можна сміливо стверджувати: невидима духовна нитка, яка протягом століть — від XVII століття і до наших днів — зв’язувала покоління, не порвалася. Вона живе і пульсує у молитвах паломників і священиків, у пам’яті тих, хто береже спадщину предків, у благословенній праці відновлення цієї святої обителі.

Ця нитка — як немов непорушний міст між минулим і майбутнім, який не дозволяє забути, хто ми є і звідки прийшли. Вона нагадує нам, що віра і духовність — це не лише слова, а живий організм, що дихає у серцях і ділах людей. І саме завдяки цій нитці Вознесенський монастир знову воскресає, готовий стати осередком духовного життя, натхнення і благодаті для всіх, хто шукає світло на своєму життєвому шляху.

Село Іванівка, Вінницький район, Вінницька область, вулиця Українська, 10

Індекс: 23250

Тел.: + 38 (093) 131-30-29

monasteryocu@gmail.com